Новини
- Відбулися загальні єпархіяльні збори духовенства
- 03 Июль 2018
Відбулися загальні єпархіяльні збори духовенства
- Святкування святих Кирила та Мефодія у Нововолинську
- 02 Июль 2018
с. Михаля і с. Лежниця Свято-Введенський храм
Введенська церква
сіл Михаля і Лежниці.
Храми Божі. Їм як і годиться, виділялося найкраще місце. В селах, зокрема прибузьких, вони розташовані у наймальовничіших куточках. Введенська церква села Михалє тому достаменний приклад. У маєві зелені, на високому крутому березі Західного Бугу святиня,мов красуня-діва, вабить до себе парафіян.
Перша згадка про сільську богобожницю як Ввдення в храм Божої Матері - рік 1751-й. Зведена вона на давньому похованні за кошти прихожан. Архівні документи свідчать, що в селі вже 1564 року була церква, яку поставили в дар Божій Матері. Напис на зрубі нинішньої схиляє до думки, що 250 років саме побудованій чи добудованій.
Через двадцять років (1771) церква і дзвіниця вимагали великого ремонту, а 1789 року вона чомусь була записана без бані. Належала до фонду Радзиновських. Ім’я священика вперше згадується у 1786 році, коли службу правив уніат, сорокарічний Михайло Єремійович Жигаловський, котрого висвячено єпископом Холмським Феодосієм Ростоцьким 12.12.1784 р. Приход нараховував 113 дворів (440 чоловіків, 393 жінки). Благочинним в окрузі тоді був Василь Малеванський. 31 липня 1842 року проведено реєстр церковної землі. Всього 41 десятина 1098 сажнів.
1858-й рік. Церква мала статус 5 класу, а службу вів у ній уродженець Волині Федір Денисович Михайловський (48р.). Наступний священик Микола Іванович Коровицький прийняв приход 1872 року. За його служіння зроблено капітальний ремонт, оновлено дзвіницю (рік 1881). Майстрував приїжджий Левицький, який залишив в селі згадку про себе ще й нащадком.
В ті часи (рік 1879) у 137 дворах приходу значилося 1156 православних душ (551 чоловіків, 605 жінок). За переказами старожилів, церкву десь у той період орендував жид Жельман. Про епізоди його діяльності ще довго наспівували селяни. Рік 1911-й. Отець Миколай ставить на цвинтарі капличку, де незадовго ховає матушку Олександру. Через п’ять років, перебравшись до села Орані, священик передав приход синові Івану. При молодому священикові псаломщиком був Роман Просовський (рік 1911), пізніше Коваленко. У першу світову війну церква хоча й не була зачинена, проте богослужіння не проводилось. Священик, як і більша частина парафіян, залишив окуповані австро-німецькими військами землі.
Принагідно варто навести деякі відомості з довідника Володимир-Волинського братства (рік 1914). Дерев’яний Введенський храм с. Михалє, який стоїть на гористій безлісій місцевості, - маломісткий, однак добре прикрашений, потребує капітального ремонту. Прихожан 1884 душі. Службова будівля в 15 сажнях від церкви, побудована 1897 року на кошти синоду, зрічна і містка. Дворові будівлі ветхі. Є сад, город. Ростуть в основному акації плодових дерев мало. Землі 42д. 1595с.- орної 29д. 138с., сінокосу - 9д. 150с., під садибу 1д. 360с., під кущами, дорогами, горбами - 3д. 947с. Приписні села Млиниська - 1 верста, Кречів - 4 версти, Волиця - 2 версти. Школа церковно-приходська, будівля стара.Іновірців: католиків 4 душі, євреїв 8 душ. Найближчі приходи: Поромів - 3 версти, Лішня - 5 верст. Повітове місто Володимир-Волинський - 23 версти. Лікарський пункт, торгове містечко, поштова станція Крилів (Люблінська губернія) - 4 версти. Приписна Морозовичівська Свято-Стрітенська церква за три версти. Служіння проводиться почергово.
Ось у такі володіння 1918 року повернувся із Житомира отець Іоан і продовжував свою духовну місію аж до приходу "перших совєтів". У цей період церкву також довелося ремонтувати. Святиня потерпіла від перестрілок в роки громадянської війни. За благородну справу взявся Данило Мацьоха.
Переміни влади і Друга світова війна внесла розлад довкола Введенського храму (не тільки розвалям цегляного паркану), того і настоятелі тут довго не затримувались. У роки німецької окупації приїздив на Божу службу батюшка із Сихович (лівий берег Бугу) Анатолій Ковальчук. За "других совєтів", прийнявши сан священика, настоятелем храму став земляк Гаврило Штурук. У рідному селі духовним пастирем він пробув тільки п’ять років. Далі шлях о. Гавриїла проліг іншими парафіями, єпархіями, а завершився у 1975 році серед Христової пастви міста Калініна (Росія).
П’ятдесяті роки, як виявилось пізніше, були для церкви часом поступового занепаду. Колюча кордонна межа, відсутність свого священика призвели до того, що святиня діяла рідко. Наїздили в основному поромівські батюшки (сусіди). Пізніше служив Іван Онищук, але коли шлях до церкви остаточно перекрили, він перейшов до Морозович, доносив до людей Боже слово, аж поки не згоріла богомольня. На місцевому цвинтарі покоїться його прах.
У воєнні та повоєнні роки старостами Введенського храму були Федон Корзун і Микита Гах.
13.09.1961.р.- церква знята з реєстрації релігійної общини Новолинською радою. За документами, її матеріал буцімто використаний для будівництва школи. Насправді ж прекрасна споруда стояла пусткою, руйнувалася антихристами і часом. Останні вивезли три дзвони (четвертий, кажуть, утопили в річці), спалили Євангелію і багато іншого майна. Вандалізм чинили вночі, боячись опору селян. Розтягували машиною стіни, але, на щастя не зрушили. Дещо з церковного начиння приховали парафіяни, виявилося, що і це зникло майже безслідно, так само, як багато документів, книг, що здавалися в архівні установи. Зокрема, книгу метричних записів за 1925-30р.р. у Володимир-Волинський райвиконком в 1944 році здав псаломщик Штурук, а прийняв уповноважений РВК Булига. Присутні: голова сільради Бобак Григорій (Левицький), секретар Пучковська.
У пам’яті очевидців довгих тридцятих років живою раною ятрилось це сумне видовище.
Cвятиня
Стоїть над проваллям, неначе сирітка,
Роками чекає, що хтось пригорне...
Лише гайвороння прокаркає зрідка,
Від річки до лісу зробивши турне.
Самотньо стоїть... в буряні по коліна,
Мовчазно голівку схилила в журбі,
У ранах безглуздя її серцевина.
Сліди дикунів, як рубці на горбі.
Стоїть, а в домівках вже душі черствіють,
Злетіли б - та висне колючая сіть.
Ще вольнії вітри прилинуть, розвіють
Зацьковану "правду" тавро лихоліть.
Я чую, повірте, їх дихання нині,
Та скарбам зітлілим нема вороття.
І люд православний поверне святині
Її благодатне одвічне життя!
Олександр Лель.
Справжня одіссея парафіян, аби зробити храм діючим, розпочалася весною 1989 року. Після листа до Верховної Ради СРСР в комітет у справах релігії почалися погрози, залякування. Але високий духовний порив селян змусив районних чиновників змінювати політику щодо релігії. Проблемою виявилося і те, що документально церква не існувала (охоронна грамота своєчасно була знищена), отже, мова про відбудову не могла вестися. Коли ж керівництво Західного прикордонного округу дало згоду на перенесення прикордонної смуги , селяни, зібравши перші демократичні сходи, поклали кінець безвихідним митарствам. Дружним завзятим гуртом переносили колючу огорожу, очищали територію навколо церкви. Сама споруда спустошеними проймами дверних та віконних рам чекала на порятунок. Благословення на реставрацію храму, внутрішній Інтер'єр якого нагадував далеко не людський витвір, дав благочинний округи Віктор Мельник. Зі сльозами радості прихожани приймали Боже схвалення на нові труди.
Тут, на горбистому клаптику старосілля, кожен день ставав подією і в цей же час породжував нові проблеми. Багато з них допомогли розв'язати комендант Володимир-Волинської прикордонної комендатури А.С.Яценко, начальник прикордонної застави старший лейтенант Є.Ю.Логінов. Вагомий внесок і правління колгоспу імені Ілліча. Дошки, цегла, гроші для придбання дзвонів, підведення електроенергії - це далеко не все, чим допомогла голова колгоспу О.О.Рудь. 26 тисяч карбованців пожертвували парафіяни церкви та вихідці з громади, котрі які не залишилися байдужими до святині своїх предків, хоча самі давно покинули батьківські оселі. Звичайно, що основна робота лягла на плечі жителів села. Справа була чітко налагоджена. Організаційні питання здебільшого вирішував П.В.Пукля, будівельні роботи - М.К.Кралько. Люди не рахувалися з особистим часом, вихідними. Особливо віддавали себе благодійній справі пенсіонери. Щоденно виконували ремонтні роботи В.І.Гах, І.І.Гах, А.П.Вах, І.Ф.Корзун, І.П.Мацьоха, Д.Я.Киричук, А.Г.Бобак, М.П.Рижков, І.К.Кінащук, А.М.Гах, І.Ю.Манолюк та інші. На своїх безпосередніх робочих місцях проблеми щодо Введенського храму, як могли, вирішували Г.П.Мацьоха, Н.Г.Мацьоха, В.М.Смаль. Про оздоблення інтер'єру церкви, разом з майстринями-вишивальницями Н.Я.Конопською, В.А.Мосійчук, Л.Пуклею, О.М.Мацьохою, подбала Є.І.Ткачук. Іконостас малювала Цьомик Олена (з Ковеля). Особливих слів вдячності заслуговують ініціатори цієї затії. Вони були першими, а в перших завжди тернистий шлях. Ось вони, активісти благородної справи: М.І.Чимерис, В.М.Франчук, К.П.Ничипорук, Г.М.Пучковська, П.М.Гах, Г.П. і Є.В.Гнатюки і згаданий вже М.К.Кралько. Завдяки їм усім (Бог знає поіменно), вважайте, всього за рік піднялася у славній красі та величі надбузька святиня. Над кручами річки та її долинами далеко рознеслося відлуння дзвонів, запрошуючи парафіян на довгоочікувану службу Божу. Чули це благовіствування і раділи йому українці-забужани, серцем відчували краяни, долі яких обросли чужиною.
На першу святкову відправу (листопад 1990) в оновленому храмі, яку служили декілька священиків округи, прибуло чимало доброго люду. Вони віддали данину своєї душі Христовій Церкві і тим, хто відродив її на михальщині. Бо і справді,"...вона не могла , щоб вічно німою стоять", - так про неї співав церковний хор, невимушено заставляючи присутніх пускати сльози радості. Здійснилося!
Опісля о.Іоан Собівчак тут більше року лікував словами зранені душі. Водночас він був також настоятелем церкви у селі Грибовиця, а зараз доносить до людей Боже слово в Будятичах. З березня 1992 року храм прийняв Анатолій Денисюк, мешканець Нововолинська, котрий зараз служить на Київщині. З 28 квітня 1996 року в Михалі його змінив ієрей Олександр Петерчук, який указом архієпископа Ніфонта був призначений на дану парафію. Уродженець м. Володимира-Волинського (1975 рік народження), закінчивши Волинську Духовну Семінарію в 1996.р. ставши настоятелем Свято-Введенського храму, о.Олександр і надалі продовжує нести пастирське служіння ось уже 17 рік. Сельчани надали сім’ї священика житло (будинок колишньої контори). За настоятельства прот.Олександра храм повністю був розписаний з середини, декілька разів фарбувався ззовні, збагатився храм церковним начинням. Був оновлений і позолочений іконостас. 2011.р. капличка, яка знаходиться на місцевому кладовищі, і яка потребувала зовнішнього ремонту, була приведена в належний вигляд (був зроблений новий купол - покритий золотою бляхою). 2012 році знову проводився ремонт церкви, цього разу засяяли куполи під золотою бляхою на сонці (два великі-центральний і на дзвіниці, і чотири малих).
Облюбували вони цей прибузький окраєць землі, тому є сподівання, що затримаються надовго. І церква при служінні отця Олександра щоразу набуває привабливішого вигляду, і порозуміння між людьми відчутне.
Останнє десятиріччя церковну громаду очолювали старости Петро Пукля, Іван Корзун, Іван Макарчук, регентом були Марія Торчило, Світлана Киричук, а зараз матушка Таїсія.
Цей ніби незначний період вже ознаменувався пам’ятними подіями. Так на престольний празник 4 грудня 1997 року храм відвідав владика Симеон, єпископ Володимир - Волинський і Ковельський. За історичними даними, щось подібне відбувалося ще в кінці 19 століття. 22 серпня 1998 року тут приймали сповідь священики Іваничівської округи. 17 вересня 2001 року храм відвідала Святогірська Зимненська чудотворна ікона.
13 жовтня 2001 року громадськість сіл відзначила сторіччя каплички, водночас і пом’янула душу матушки Олександри Коровицької. 2001.р. храм відзначив свій 250-й ювілей. До ювілею храму підготовка йшла заздалегідь. Разом з усіма засукував рукави і батюшка. Відчутною була матеріальна допомога лежничанця Сергія Рудя. А іконостас художниці Володимира-Волинського Людмили Савюк значно збагатив інтер’єр церкви. І ось оцей суботній день 20 жовтня 2001р. настав. Вісім священників округи на чолі з владикою Симеоном відправили святкову службу. Потім був хресний хід, виступи церковних хорів, квіти, дарунки.
На престольне свято, Введення у храм Пресвятої Богородиці в 2009.р. був запрошений владика Никодим, який в супроводі духовенста возвеличив богослужіння і свято.
...Щонеділі і на кожне православне свято Введенська церква Божої Матері відчиняє двері, аби дати людям можливість почути голос її сина Ісуса і бути спасенними у царстві вічному. Золотистими банями вознеслася вона, притягуючи небеса на самісінькому кордоні, щоб стерти всі кордони Христової віри.
Михалє.
Раніше Михалє розміщалося на крутому березі Бугу. За легендою, у давнину це була Михайлівка і тягнулась аж до "Рудачника", за Млиниська. Від татарської навали село потерпіло, зруйнувалося і розділилося кілометровою межею на два згаданих населених пункти. За іншими переказами, село провалилося крізь землю. Свідками залишилися глибинні рови (провалля), які розділяли на частки 1,5 кілометрову вулицю. Знахідками тут були навіть кістки та зуби мамонта.
Урочища полів і сіножать: Границя, Чортова гора, Оболонь, Зарощина, Веленє. У 1578 році село належало до Белзького воєводства. Тоді селяни давали платню від 10 лана: 9 загородників, 2 ремісники, 2 комірники, 1 валки, 7 убогих хат, 1 піп.
Під кінець 18ст., підпорядковуючись крилівському графству (власник-поміщик Бенедикт Єжевський), село мало 40 дворів і 226 мешканців. Через вік на 43 хати припало 355 душ. Землі значилися як родючі , а ґрунт дорівнював 12 десятинам. На хутори селяни не розходилися. У першу світову війну на місці перебувало 8 сімей, решта 84 на чотири роки стали біженцями Курська, Бєлгорода. Коли вони згодом повернулися назад, у цю розруху страшно лютував тиф (покійників ховали один за одним). Довелося під цвинтар викупити ще попівської землі. Вічний спочинок тут знайшли й червоноармійці.
У 1934 році в селі було 96 дворів, 2 склепи, 2 вітряки, а також школа, яка приймала дітей ще за царизму. Дещо раніше, шукаючи кращої долі, за океан виїхали сім’ї Михайла Дацюка, Антона Мацьохи, Івана Кралька, Івана Фрасолі, Мирона Онодвалока. У 30-40 роках діяло декілька прогресивних організацій. Зокрема Панас Куницький очолював ОУН. І на володимирщині він вважався розумним керівником. Загинув у 44-му біля Завидова від рук своїх, українців (невдячна доля).
З приходом радянщини жителів прикордонного села переселили за 20 км в Антонівку, Свійчів. А засіви озимини тут збирали нові господарі. Правда, хліба з цього зерна не їли, бо проросло воно в копицях просто неба... Солдати на землях села тоді ж збудували невеличкий бетонний завод (Біза), розміщали оборонні об’єкти - доти. Не пригодилися: ворог напав з іншої сторони. Через рік війни люди поверталися в рідні обійстя, а ще через п’ять розбирали їх, щоб переселитися за 800 метрів від кордону. Нове поселення простягнулося кілометровою вулицею. Про це вже не дізнаються 16 односельчан - вічних солдатів війни.
Рік 1948. Перше колективне господарство ім. Рокосовського очолив Артем Гах, а сільраду Пантелеймон Вах. Віддалене село виявилося неперспективним ( правда кооперація і медпункт були) і приєдналося до Лежниці. Зате візитною карткою михальців є односельчанка медик Олекса Мацьоха. З усієї округи люди знаходять тут надію на зцілення.
Лише демократія повернула ім’я населеному пункту (1993р.) і життєдіяльність михальській святині. У селі, за переписом 2001р., проживає 201 людина (чоловіків - 99, жінок - 102), а дворів - 61.Станом на 2012.р. жилих дворів в с. Михалє налічується 41.
Лежниця.
Згадується вже в 1777 році. Назва, ймовірно, походить від слова "лазня". Колишній присілок Михаля розташований на високому березі, майже, в гирлі Віди, притоки Бугу. На ґрунтах є урочища: Городище-Чуб, Стависька. У 30-ті роки 20 ст. оборонне місце площею 220 на 370м.квадратних досліджував археолог О.Цинкаловський. Знайдена кераміка неолітичного періоду і гельштанської доби зберігається у музеях Львова.
На потоці, який затримувався греблею, стояв млин, поруч - корчма, винокурний завод (рік 1902). В кінці 18 ст. на хуторі було 6 дворів і 32 жителі - фільварок Тарнавської-Скшинської, яка мешкала в Кракові, та садиби прислуг. До 1912 року землю орендував п. Подгорецький з Холмщини, а пізніше - п. Гутовський із Суходіл. 12.10.1920 р. поблизу проходив бій між білополяками і будьонівцями. Металевий хрест, поставлений при дорозі посадниками Вовчка, є даниною дев’яти загиблим співвітчизникам. Продаж землі розпочався у 1924 році. Вибір мали форналі.Їм дісталося по 7,5 десятин. Потім купляли панські володіння млинищани, михальці, цуцнівці. Вони заселялися вниз по річці. Так утворилося нині старе село (18 дворів). Коли з приходом радянської влади відбувалося відселення від Бугу, деякі мешканці прибузьких сіл змінили прописку на лежницьку. Тут ще до війни організували колективне господарство "Комсомолець", правда здобутками не потішили. Під час німецької окупації в селі був окружний центр. Сільською радою керував Калина Бобак, за що пізніше був репресований.
76 дворів, 260 жителів числилося у населеному пункті 1946 року. Приріст очевидний. А через два роки, приєднавши Михалє, село нараховувало 180 дворів. Тоді ж створено артіль ім. 11 з’їзду ВЛКСМ. Голова - М.З.Торчило.
З виникненням Нововолинська Лежниця збільшувалася, адже з відси до міста рукою подати (2 км). Звісно, багато сельчан пішло у промисловість працювати. Ті, що не зрадили землі, у 1953 році стали членами колгоспу ім. Ілліча (центральна садиба у с. Поромів).
Сьогодні у Лежниці є початкова школа, бібліотека, клуб, медпункт і магазин.
Назад до переліку